Ще у минулому році сподобалась стаття і я зберегла коротку інформацію про неї "Мы обучаем - нас обучают...". У цьому році використала матеріал даної статті при підготовці доповіді на захід, який проводила у рамаках декади циклової комісії математичних дисциплін та інформаційних технологій Ірпінського державного коледжу економіки і права.
Вирішила опублікувати переклад даної статті українською з деякими своїми доповненнями.
Максимально спрощена структура процесу навчання містить 3 складові:
Той, хто навчає (вчитель, викладач…)
Матеріал (знання)
Той, кого навчають (учень, студент…). А може краще – хто навчається?
Саме на підставі взаємодії цих трьох простих елементів розгортаються серйозні експерименти з різними підходами до навчання: як потрібно переставити вихідні дані, щоб отримати найефективніший результат?
Академія Платона: учитель і учень
Античні часи – Давня Греція – Академія Платона – учитель і учень
Така модель виключала один з елементів – матеріал. Вірніше він був, але у неявній (віртуальній) формі – у свідомості учителя.
Академія Платона ґрунтувалась на діалозі учителя і учня, які у ході своїх міркувань відкривали нові обрії (межі) знання. Така форма дозволяла у індивідуальному форматі навчати учня мисленню, тренуватись у діалектиці, пізнавати особистий духовний світ. Центром такої системи був учитель і його знання – матеріалу поза учителем не існувало.
Найціннішою перевагою такої академії був всебічний індивідуалізований і творчий розвиток особистості. У невеликих групах майбутні філософи і політичні діячі вчились, у першу чергу, мислити і шукати відповіді на складні, часом риторичні, питання.
Середньовіччя: навчальний матеріал
З часом (а також, розповсюдженням писемності, яке дозволяло це знання фіксувати) діалоги трансформувались в індуктивне навчання (від учителя до учня передавався накопичений матеріал), і найбільш яскраве відображення такого підходу бачимо у Середні віки.
Центральне місце у системі навчання займають церковні школи, де вчать писемності, математиці, церковному співу. Вчитель все ще залишається центром цієї системи, але вперше тут з’являється матеріал, як об’єкт системи. Ним є знання, накопичені поколіннями, у першу чергу, богословські.
Класно-урочна (лекційна) система
З’явилась У Прусії у ХVIII столітті. У цій системі вчитель губить своє значиме центральне місце, тому що навчання базується вже не на його досвіді і мудрості, а на шаблонному матеріалі. Цей матеріал – зафіксований і апробований з усіх боків стає центром моделі взаємодії – вчитель – учень. Позитивні наслідки у свій час: масове навчання призводить до створення середнього класу, підвищенню рівня освіченості, і, як наслідок, промислової революції. З іншого боку, система пригнічує творчий і інтелектуальний розвиток особистості, «кує» робітників зі стандартним мисленням.
На початку ХІХ сторіччя Пруська модель розповсюдилась по світу і за 200 років ми її бачимо такою, яка вона є сьогодні: 11 (12) класів обов’язкової шкільної освіти, у рамках яких вчителі виконують роль «передавача» матеріалу, завізованого десятками департаментів, у підручнику.
[Недоторкане поняття «навчальний клас», відповідно до Гатто, з’явилось «для того щоб заглушити мотивацію до знань постійними поміхами». Не передбачається вихід за рамки схваленої державою програми з метою обговорення інших ідей. Дзвоник на перерву не залишає вибору – дебати і пошуки рішення слід негайно припинити, щоб поспішити на наступний урок. Свідомо і цілеспрямовано порядок пригнічував цікавість, а розпорядок домінував над особистою ініціативою.
У 1800-х творчі здібності і логічне мислення значили менше, ніж дисципліна і маніпулювання свідомістю. Але через 200 років потреби в перших зросли.
У першій половині ХІХ ст. завдяки міністру освіти штату Масачусетс Гораціо Манну Пруську систему з невеликими модифікаціями ввели у США. Манн мріяв дати ґрунтовну загальну освіту всім соціальним верствам населення. Так само як і у себе на батьківщині, дана модель відіграла значну роль у формуванні середнього класу, дозволила заповнити вакансії у промисловому секторі, що розвивався. Система несла у собі елементи навіювання, що дозволяло «американізувати» численні групи іммігрантів, носіїв різних культур.
До 1870 року всі 37 штатів мали державні школи і США перетворились на одну із самих грамотних країн світу. За широкого розповсюдження Пруської моделі – груп одновікових дітей, що марширують рівним строєм під акомпанемент шкільних дзвоників, все ще була відсутня уява про те, чому саме і як довго потрібно навчати.
На ці питання мав відповісти Комітет десяти, сформований у 1892 році асоціацією освіти. У його склад увійшли ректори університетів під керівництвом Чарльза Еліота,президента Гарварду. У задачу комітету входило визначити параметри і зміст початкової і середньої освіти. Ці десять чоловік постановили, що кожен громадянин США у віці від 6 до 18 років зобов’язаний отримати 8 років початкової , а потім 4 роки середньої освіти. Комітет також вирішив, що англійська мова, математика і читання ввійдуть у навчальний план протягом всього навчання, а хімія і фізика з’являться ближче до кінця середньої школи.
Цікаві погляди комітету на вивчення геометрії. Докладніше…
Створена ними система була досить передовою для свого часу і не змінювалась вже 120 років, і настільки «скам’яніла», що здатна в момент подавити найщиріші творчі пориви вчителів і шкільних адміністраторів.
З часом класно-урочна модель перетворилась на тягар, що очевидно сьогодні, коли економіці більше не потрібен покірний, сонний і дисциплінований робочий клас, що засвоїв основи читання, математики і гуманітарних наук. Зараз світу потрібна інша робоча сила – творчі, зацікавлені і мотивовані люди, які ніколи не перестають навчатись, розвиваючи в собі здатність придумувати і втілювати нові ідеї. На жаль, саме такий тип учнів пруська система активно пригнічує.
У статті, опублікованій у журналі “Harper’s” у вересні 2003 року, Джон Тейлор Гатто попереджав, що коли-небудь «ми прокинемся і побачимо, що насправді являють наші школи: це лабораторії для експериментів над нерозвиненою свідомістю, центри впровадження звичок і відносин, яких вимагає корпоративне суспільство… Школи вчать дітей бути найманими робітниками і споживачами».
Автор не пропонує все зруйнувати і почати спочатку. Він пропонує замислитись над деякими питаннями і засумніватись у традиціях, отриманих з минулого. Ці традиції були продуктом свого часу і певних обставин. Вони встановлювались людьми з недоліками, з не безкінечною мудрістю, і які керувались неоднозначними мотивами. Традиційна модель працює у тому сенсі, що вчить всіх читати, писати, знайомить з азами математики і техніки, дозволяє опанувати необхідні соціальні навички. Але нам і нашим дітям буде більше шкоди, ніж користі, якщо ми не спробуємо вийти за межі мінімальних вимог і не зрозуміємо, де конкретно система дає збій, які її частини безнадійно застаріли і чому старих звичок і стандартів вже недостатньо. "Дух старой школы"]
ХХ сторіччя: відкриття епохи експериментів
В середині ХХ сторіччя починається науково-технічна революція, яка модернізує робочий процес, автоматизуючи примітивні задачі і замінюючи багато ручних функцій на електронні. Починається нова ера постіндустріального суспільства, у якому найціннішими стають інтелектуальні кадри, тобто саме ті, кого класно-урочна система не здатна виростити.
У зв’язку з цим багато навчальних закладів починають переглядати модель взаємодії учитель – матеріал – учень і експериментувати з освітніми підходами. Одним з перших піддав сумніву стан речей, що склався, американський філософ і соціолог Джон Дьюї, який на рубежі ХХ сторіччя сформулював тезиси інструментальної педагогіки. На його думку, кожна дія дитини стає інструментом його пізнання, власного його відкриття, способом розуміння істини.
Проблемно-орієнтований підхід
Пізніше колеги Дьюї, педагоги з McMaster University, адаптували інструментальну педагогіку, припустивши, що матеріал (який все ще займав центральне місце в нашій системі) – це не те, що дано, а невідома змінна. Таким чином сформувався підхід, який пізніше назвали Problem-Based Learning (проблемно-орієнтований підхід).
У цій моделі учні вирішують завдання за допомогою знань та інструментів, які мають, а вчителі виступають швидше як наставники (у якомусь сенсі повертаються до свого початкового статусу – носія знань). Головним завданням такої системи є імітація життєвих умов, тобто підготовка учнів до викликів реального середовища. Крім іншого, проектний підхід рішення задач має на увазі і взаємодію у команді: як і у справжній роботі, вирішити поставлену задачу наодинці часто просто неможливо.
Медичний коледж у Канаді переорієнтував підхід зі «споживання» знання, як це було у пруській моделі, до пошуку рішення, тобто розвитку мислення. Пізніше такий підхід буде названий індуктивним, тобто таким, що передбачає постановку задачі до уміння учнем її вирішити. Це стало новим у навчанні.
Спіральне навчання
Навчання, що допускає рішення певної задачі дало поштовх до розвитку багатьох відгалужень і переосмисленню класичного класно-лекційного підходу. Найбільш модернізованою формою проблемно-орієнтованого підходу стало Spiral Learning (спіральне навчання) – підхід, у рамках якого рішення задачі стало лише одним з елементів навчання.
Фундаментально підхід залишається незмінним: перед учнями ставиться задача, яку їм необхідно вирішити. В свою чергу, Spiral Learning враховує досвід кожного індивідуума і у процесі рішення задачі моделює обсяг необхідної інформації (знання), щоб досягти результату, поступово «довантажуючи» учня новим матеріалом.
У такій системі ми повертаємось до індивідуалізації навчання, невиправдано забутої ще у середні віки. Центром системи знов стає учень.
Важливим аспектом Spiral Learning стає атмосфера. Як і в Академії Платона, у новому освітньому підході важливо створювати умови для розкриття досвіду кожного учня, тобто сформувати атмосферу довіри і взаємоповаги. Такий підхід останні 20 років практикує шведська школа Hyper Island. ("Сооснователь Hyper Island об эффективных методиках образования" (интервью))
Якщо підвести підсумки, то помітимо цікаву тенденцію: від кастомізованого навчання, яке враховує особливості кожного учня, система переходить до масового, шаблонного навчання, а потім знову повертається до індивідуалізації. Закономірне питання: куди ми рухаємось останні десятиліття? І тут відповіддю на питання стає технологічний розвиток і онлайн-навчання, яке стрімко розвивається.
Сьогодні: чергова хвиля експериментів
У багатьох школах вже зараз практикується інтеграція онлайн-освіти у звичні класи – те, що називається «змішаним навчанням». Такий підхід передбачає, що теоретичний матеріал учень отримує вдома або у будь-якому іншому зручному для нього місці, а у школі застосовує отримані знання на практиці, працюючи у команді з іншими учнями.
Найголовніша помилка, яку допускають освітні заклади – це припущення, що онлайн-освіта і є рішення, хоча це лише інструмент. Інструмент, який дозволяє виключити матеріал (як це було тисячі років назад) і опановувати його у необхідному для учня темпі за межами навчального простору.
Сьогодні на школу покладається велика відповідальність – вона стає простором для рішення задач, у рамках якого різні учні з різним досвідом вчаться творчо мислити і знаходити відповіді на питання, використовуючи свої знання і опираючись на досвід і підтримку учителя.
У новій системі, яка змішує онлайн-технології і офлайн-взаємодію, стає можливим інтелектуальний розвиток учнів, і, можливо, це найперспективніша модель навчання у найближчому майбутньому.
Вирішила опублікувати переклад даної статті українською з деякими своїми доповненнями.
Максимально спрощена структура процесу навчання містить 3 складові:
Той, хто навчає (вчитель, викладач…)
Матеріал (знання)
Той, кого навчають (учень, студент…). А може краще – хто навчається?
Саме на підставі взаємодії цих трьох простих елементів розгортаються серйозні експерименти з різними підходами до навчання: як потрібно переставити вихідні дані, щоб отримати найефективніший результат?
 |
| Рис. 1 Три кити освітнього процесу |
Академія Платона: учитель і учень
Античні часи – Давня Греція – Академія Платона – учитель і учень
Така модель виключала один з елементів – матеріал. Вірніше він був, але у неявній (віртуальній) формі – у свідомості учителя.
Академія Платона ґрунтувалась на діалозі учителя і учня, які у ході своїх міркувань відкривали нові обрії (межі) знання. Така форма дозволяла у індивідуальному форматі навчати учня мисленню, тренуватись у діалектиці, пізнавати особистий духовний світ. Центром такої системи був учитель і його знання – матеріалу поза учителем не існувало.
Найціннішою перевагою такої академії був всебічний індивідуалізований і творчий розвиток особистості. У невеликих групах майбутні філософи і політичні діячі вчились, у першу чергу, мислити і шукати відповіді на складні, часом риторичні, питання.
 |
| Рис. 2 Тепла «лампова» взаємодія між учителем і учнем |
Середньовіччя: навчальний матеріал
З часом (а також, розповсюдженням писемності, яке дозволяло це знання фіксувати) діалоги трансформувались в індуктивне навчання (від учителя до учня передавався накопичений матеріал), і найбільш яскраве відображення такого підходу бачимо у Середні віки.
Центральне місце у системі навчання займають церковні школи, де вчать писемності, математиці, церковному співу. Вчитель все ще залишається центром цієї системи, але вперше тут з’являється матеріал, як об’єкт системи. Ним є знання, накопичені поколіннями, у першу чергу, богословські.
Класно-урочна (лекційна) система
З’явилась У Прусії у ХVIII столітті. У цій системі вчитель губить своє значиме центральне місце, тому що навчання базується вже не на його досвіді і мудрості, а на шаблонному матеріалі. Цей матеріал – зафіксований і апробований з усіх боків стає центром моделі взаємодії – вчитель – учень. Позитивні наслідки у свій час: масове навчання призводить до створення середнього класу, підвищенню рівня освіченості, і, як наслідок, промислової революції. З іншого боку, система пригнічує творчий і інтелектуальний розвиток особистості, «кує» робітників зі стандартним мисленням.
На початку ХІХ сторіччя Пруська модель розповсюдилась по світу і за 200 років ми її бачимо такою, яка вона є сьогодні: 11 (12) класів обов’язкової шкільної освіти, у рамках яких вчителі виконують роль «передавача» матеріалу, завізованого десятками департаментів, у підручнику.
 |
| Рис 3. Масова освіта вимагає шаблонних стандартних готових рішень |
У 1800-х творчі здібності і логічне мислення значили менше, ніж дисципліна і маніпулювання свідомістю. Але через 200 років потреби в перших зросли.
У першій половині ХІХ ст. завдяки міністру освіти штату Масачусетс Гораціо Манну Пруську систему з невеликими модифікаціями ввели у США. Манн мріяв дати ґрунтовну загальну освіту всім соціальним верствам населення. Так само як і у себе на батьківщині, дана модель відіграла значну роль у формуванні середнього класу, дозволила заповнити вакансії у промисловому секторі, що розвивався. Система несла у собі елементи навіювання, що дозволяло «американізувати» численні групи іммігрантів, носіїв різних культур.
До 1870 року всі 37 штатів мали державні школи і США перетворились на одну із самих грамотних країн світу. За широкого розповсюдження Пруської моделі – груп одновікових дітей, що марширують рівним строєм під акомпанемент шкільних дзвоників, все ще була відсутня уява про те, чому саме і як довго потрібно навчати.
На ці питання мав відповісти Комітет десяти, сформований у 1892 році асоціацією освіти. У його склад увійшли ректори університетів під керівництвом Чарльза Еліота,президента Гарварду. У задачу комітету входило визначити параметри і зміст початкової і середньої освіти. Ці десять чоловік постановили, що кожен громадянин США у віці від 6 до 18 років зобов’язаний отримати 8 років початкової , а потім 4 роки середньої освіти. Комітет також вирішив, що англійська мова, математика і читання ввійдуть у навчальний план протягом всього навчання, а хімія і фізика з’являться ближче до кінця середньої школи.
Цікаві погляди комітету на вивчення геометрії. Докладніше…
Створена ними система була досить передовою для свого часу і не змінювалась вже 120 років, і настільки «скам’яніла», що здатна в момент подавити найщиріші творчі пориви вчителів і шкільних адміністраторів.
З часом класно-урочна модель перетворилась на тягар, що очевидно сьогодні, коли економіці більше не потрібен покірний, сонний і дисциплінований робочий клас, що засвоїв основи читання, математики і гуманітарних наук. Зараз світу потрібна інша робоча сила – творчі, зацікавлені і мотивовані люди, які ніколи не перестають навчатись, розвиваючи в собі здатність придумувати і втілювати нові ідеї. На жаль, саме такий тип учнів пруська система активно пригнічує.
У статті, опублікованій у журналі “Harper’s” у вересні 2003 року, Джон Тейлор Гатто попереджав, що коли-небудь «ми прокинемся і побачимо, що насправді являють наші школи: це лабораторії для експериментів над нерозвиненою свідомістю, центри впровадження звичок і відносин, яких вимагає корпоративне суспільство… Школи вчать дітей бути найманими робітниками і споживачами».
Автор не пропонує все зруйнувати і почати спочатку. Він пропонує замислитись над деякими питаннями і засумніватись у традиціях, отриманих з минулого. Ці традиції були продуктом свого часу і певних обставин. Вони встановлювались людьми з недоліками, з не безкінечною мудрістю, і які керувались неоднозначними мотивами. Традиційна модель працює у тому сенсі, що вчить всіх читати, писати, знайомить з азами математики і техніки, дозволяє опанувати необхідні соціальні навички. Але нам і нашим дітям буде більше шкоди, ніж користі, якщо ми не спробуємо вийти за межі мінімальних вимог і не зрозуміємо, де конкретно система дає збій, які її частини безнадійно застаріли і чому старих звичок і стандартів вже недостатньо. "Дух старой школы"]
ХХ сторіччя: відкриття епохи експериментів
В середині ХХ сторіччя починається науково-технічна революція, яка модернізує робочий процес, автоматизуючи примітивні задачі і замінюючи багато ручних функцій на електронні. Починається нова ера постіндустріального суспільства, у якому найціннішими стають інтелектуальні кадри, тобто саме ті, кого класно-урочна система не здатна виростити.
У зв’язку з цим багато навчальних закладів починають переглядати модель взаємодії учитель – матеріал – учень і експериментувати з освітніми підходами. Одним з перших піддав сумніву стан речей, що склався, американський філософ і соціолог Джон Дьюї, який на рубежі ХХ сторіччя сформулював тезиси інструментальної педагогіки. На його думку, кожна дія дитини стає інструментом його пізнання, власного його відкриття, способом розуміння істини.
Проблемно-орієнтований підхід
Пізніше колеги Дьюї, педагоги з McMaster University, адаптували інструментальну педагогіку, припустивши, що матеріал (який все ще займав центральне місце в нашій системі) – це не те, що дано, а невідома змінна. Таким чином сформувався підхід, який пізніше назвали Problem-Based Learning (проблемно-орієнтований підхід).
 |
| Рис. 4 Заголовок у журналі |
 |
| Рис. 5 Вирішуємо задачі, готуємо до проблем реального світу з дитинства |
Спіральне навчання
Навчання, що допускає рішення певної задачі дало поштовх до розвитку багатьох відгалужень і переосмисленню класичного класно-лекційного підходу. Найбільш модернізованою формою проблемно-орієнтованого підходу стало Spiral Learning (спіральне навчання) – підхід, у рамках якого рішення задачі стало лише одним з елементів навчання.
Фундаментально підхід залишається незмінним: перед учнями ставиться задача, яку їм необхідно вирішити. В свою чергу, Spiral Learning враховує досвід кожного індивідуума і у процесі рішення задачі моделює обсяг необхідної інформації (знання), щоб досягти результату, поступово «довантажуючи» учня новим матеріалом.
У такій системі ми повертаємось до індивідуалізації навчання, невиправдано забутої ще у середні віки. Центром системи знов стає учень.
 |
| Рис.6 Атмосфера, дружня до кожного |
Якщо підвести підсумки, то помітимо цікаву тенденцію: від кастомізованого навчання, яке враховує особливості кожного учня, система переходить до масового, шаблонного навчання, а потім знову повертається до індивідуалізації. Закономірне питання: куди ми рухаємось останні десятиліття? І тут відповіддю на питання стає технологічний розвиток і онлайн-навчання, яке стрімко розвивається.
 |
| Рис. 7 Матеріал іде онлайн |
Сьогодні: чергова хвиля експериментів
У багатьох школах вже зараз практикується інтеграція онлайн-освіти у звичні класи – те, що називається «змішаним навчанням». Такий підхід передбачає, що теоретичний матеріал учень отримує вдома або у будь-якому іншому зручному для нього місці, а у школі застосовує отримані знання на практиці, працюючи у команді з іншими учнями.
Найголовніша помилка, яку допускають освітні заклади – це припущення, що онлайн-освіта і є рішення, хоча це лише інструмент. Інструмент, який дозволяє виключити матеріал (як це було тисячі років назад) і опановувати його у необхідному для учня темпі за межами навчального простору.
Сьогодні на школу покладається велика відповідальність – вона стає простором для рішення задач, у рамках якого різні учні з різним досвідом вчаться творчо мислити і знаходити відповіді на питання, використовуючи свої знання і опираючись на досвід і підтримку учителя.
У новій системі, яка змішує онлайн-технології і офлайн-взаємодію, стає можливим інтелектуальний розвиток учнів, і, можливо, це найперспективніша модель навчання у найближчому майбутньому.
Комментариев нет:
Отправить комментарий